Вівторок, 28 Травня, 2024

Історія першої у Рівному механічної пекарні Романюка

Декілька десятиліть тому на місці Будинку урочистих подій знаходилася перша у Рівному механічна приватна пекарня. Належала вона родині Олексія Григоровича Романюка, який все своє життя присвятив улюбленій справі, але тодішня влада зруйнувала його мрії про безтурботну старість. Старожили пам’ятають неймовірний аромат свіжої випічки, який розносився навколишніми вулицями. Власник пекарні та члени його сім’ї невтомно працювали, аби рівняни смакували запашним хлібом, пише rivne-future.com.ua.

Це не просто була пекарня. Вона була технічною новинкою довоєнного Рівного. Знесли будівлю в 1960-х роках в процесі прокладання проспекту Миру. Хто куштував хліб, який випікали в пекарні Романюка, назавжди зберіг у пам’яті його пахощі та смак.

Життєвий шлях Олексія Романюка

Алла Олексіївна Шелест-Романюк, старша донька Олексія Романюка, поділилася спогадами про свого батька. Вона розповіла про поневіряння своїх рідних та пригадала як будувалася пекарня.

Олексій Григорович Романюк народився в білоруському селі Пестиньки Кобринського району Брестської області. У роки Першої світової війни батьків евакуювали на Волгу, де вони померли від брудного тифу. П’ятеро неповнолітніх дітей залишилося сиротами. Олексію на той час виповнилося сім років. 

Діти змогли повернутися з росії додому якраз перед тим, як закрився кордон із Польщею. Несолодко жилося перші роки, адже вдома чекало знищене господарство, а земля не давала врожаю. Старший брат вирішив хазяйнувати, а менші діти пішли наймитувати.

Олексій Романюк був допитливим та працьовитим. Вчився у людей пекти хліб і чесно працював. Мріяв збудувати власний будинок та відкрити пекарню. За розповідями Алли Олексіївни, батько був освіченим, особливо проявляв хист до математики. До Рівного переїхав у кінці 1920-х років. Познайомився з вродливою дівчиною і через деякий час запропонував їй руку та серце. Закохані одружилися у 1929 році і жили в Рівному на вулиці Шевченка.

Про дружину Олексія Романюка та їхню зустріч

Дружина Олексія Романюка Надія Ларіонівна Окопна – рівнянка. Вона походила із небагатої родини Дубінко, члени якої проживали по вулиці Литовській у Рівному. Надія Ларіонівна була однією з п’яти дітей у сім’ї. Її мама Єфросинія лишилася вдовою в тридцять років і самотужки виховувала дітей. 

Надія отримала у спадок від своєї матері шматок землі в Бармаках. Дівчина здобувала освіту у стінах приватної російської гімназії, яка на той час знаходилася на вулиці 13-ї Дивізії (тепер Петлюри). Після навчання разом із сестрами пішла працювати то на тютюнову фабрику, то на “розливню”, де розливали горілку. Не боялася ніякої роботи, бо потрібно було якось виживати. Дівчата хоч не були багатими, проте були невимовно вродливими і мали шанувальників. 

Одного разу зустрілися сироти Олексій та Надія і вирішили одружитися. Вони досягли всього в своєму житті власною важкою працею. Спочатку жили у старій бабиній хаті і заощаджували кошти, бо мріяли побудувати власне житло та пекарню. 

Як будувалася пекарня 

Сімнадцять разів Романюки змінювали місце проживання, поки тривало будівництво двоповерхової кам’яниці на місці старої бабиної хати. Чималі кошти потратили на вироблення документів. Деякий час орендували приміщення біля пивзаводу, де працювала невеличка пекарня. Власний будинок з пекарнею будувався протягом трьох-чотирьох років.

Нарешті, 1939 року пекарня відкрилася. Налагодити обладнання допомагали німці, яких Олексій Романюк спеціально для цього запросив. Він гордився своєю працею, адже першим в Рівному відкрив пекарню з механічним тістомісом та електричною пічкою. 

Німці попереджали про початок війни, але Романюк не вірив цим словам. Він тільки здійснив свою мрію і готувався до легшого життя. На першому поверсі працювала пекарня, на другому було дві квартири по дві кімнати кожна, ванна та кухня. За поляків все будувалося у відповідності до плану, виданого і завіреного магістратом. У пекарні працювали родичі з Білорусії і вся сім’я Романюків. Надія Ларіонівна продавала хліб. Діти ніколи не були голодними і мали щасливе дитинство.

Алла Олексіївна Шелест-Романюк пригадує, які смачні та великі маківники випікав батько. У 1939 році Олексію Романюку вручили польський диплом і присвоїли звання майстра вищого класу.

Як приватна пекарня переживає часи окупації

Недовго тішилися пекарнею його власники та мешканці міста. У вересні 1939 року “совєти” прийшли до влади і почали господарювати на свій лад. Двоповерховий будинок Романюка націоналізували. Тут жили дружини військових офіцерів. 

У 1940 році сім’ю Романюків вивезли з Рівного як фабрикантів і заборонили поселятися в обласному центрі. У Олексія Романюка заощаджень не було, оскільки всі кошти потрачено на будівництво пекарні та житла. Спокійний від природи і абсолютно аполітичний він болісно сприймав порядки нової влади. 

Олексій разом з дружиною та дітьми переїхав до Здолбунова. Прихисток надав їм чех пан Прохацко, який також був пекарем. Там жили вони в одній кімнаті, а з приходом німецьких окупантів змогли повернутися у власний дім. Романюк ніби народився на світ і знову почав випікати запашний хліб. Німці не перешкоджали його діяльності. 

Після визволення у 1944 році Олексія Романюка заарештували. Його засудили до 10 років за те, що не пішов на фронт і відправили в Київ. Там він працював на заводі “Арсенал”. Наступного року власника пекарні амністували та дозволили повертатися додому.

Тим часом будинок вкотре націоналізували та поселили там чужих людей, лишивши Романюкам лише кухню. Жалітися владі дружина власника пекарні боялася, бо переживала, щоб їх не вивезли в Сибір. З цього часу сім’я залишає рідну оселю та живе в родичів Надії Ларіонівни. Після повернення в Рівне Олексій Григорович йде працювати в тресті столових.

Останні роки існування пекарні та подальша доля її власників

Пекарня продовжувала працювати, але була вже власністю держави. Романюкам боляче було сприймати та усвідомлювати, що вони більше ніколи не займатимуться улюбленою справою. Влада відібрала у них право на щасливе життя у стінах рідного дому. Олексій Романюк тяжко працював і швидко постарів. Він не міг змиритися з бідністю, з якою знову зустрілася його сім’я. Відсутність власного житла та постійні переїзди з квартири на квартиру підливали масла в вогонь. Олексій Григорович помер у 55 років, дружина прожила ще 39 років. 

Життєва історія родини Романюків завершилася. Олексій та Надія чесно працювали, аби їхні діти ні в чому собі не відмовляли, а самі мріяли прожити довге та щасливе життя. Але влада втрутилася і перевернула все з ніг на голову. Нове керівництво застосовувало методи, вигідні лише йому, при цьому всіляко намагалося привласнити чужу працю. 

Романюки пройшли такий нелегкий шлях і так тішилися, коли їх мрії здійснилися. В один момент лишилися всього і не мали права розпоряджатися власним майном. Влада жорстоко карала людей, що йшли проти системи, тому їй корилися, аби не опинитися на самому дні. Приклад сім’ї Романюків показав, наскільки чесна людська праця знецінювалася, а її результати привласнювалися або ними розпоряджалися на власний розсуд. Історія Рівного пронизана подібними розповідями, про які важко згадувати.  

Latest Posts

.,.,.,.,.,.,.,. Copyright © Partial use of materials is allowed in the presence of a hyperlink to us.