Нині в Рівному масово перейменовують вулиці, у зв’язку з декомунізацією інфраструктури. Однією з таких, стала вул. Брюлова, яка тепер називається в честь активістки робітничого руху та матері профспілки “Солідарність” – Анни Валентинович. Ким вона була та що зробила, читайте далі на rivne-future.com.ua.
Хто вона?
Народилась 15 серпня 1929-го року на Рівненщині. Навчалась у місцевій школі, але після 4 класу довелось піти, через те, що школа припинила своє існування.
В 12 років пішла працювати служницею до польських панів Телесницьких. Згодом, вони забрали її з собою у Варшаву збрехавши, що вся її родина мертва, а село знищене нацистами. Робота в панів була важкою, пани ставились до неї погано й фізично карали за будь-який огріх.
Через деякий час Анна вирішила знайти іншу роботу, тому встигла спробувати себе як робітниця пекарні, сільського господарства та фабрики масла. У 1950 році, вона влаштувалась зварювальником на Ґданську корабельню. Це змінило її життя назавжди.
“В корабельні мала великий вибір роботи, та найбільше мені імпонувала робота зварювача, серед блиску вогнів та іскор (…) 7 листопада 1950 року радісна бігаю по корабельні та вирішую формальності. Відчувала радість та страх: чи зможу? Присягала собі, що віддам усі сили і що ніхто ніколи не буде мати приводу, щоб звільнити мене”, – написала в автобіографії “Тінь майбутнього”, Анна.
Своє слово вона стримала і через деякий час стала однією з провідних працівниць корабельні. Її взяли учасником делегації на з’їзд соціалістичної молоді в Берліні, але після повернення додому, вона дуже швидко залишила цю посаду. Проте з того часу, почала активно цікавитись громадським життям.
Що зробила?
Вона стала членом однієї, на ту пору не популярної, течії – фемінізму. Їй вдалось зайняти керуючу посаду в “Лізі Жінок” – профспілки, що займалась захистом прав жінок.
У 1968 році, на корабельні спалахнув перший скандал, пов’язаний зі спробою звільнити Анну Валентинович, через її звернення про покарання її роботодавця за марнотратство державних коштів. Тоді 65 колег підтримали її, тому вона зберегла своє місце.
Згодом, 1970-го року, корабельня стала осередком масових протестів проти підвищення цін. Влада спробувала фізично придушити повстання, в результаті чого померло 45 чоловік і тисячі були поранені. Приборкати людей не вдалось, тому було прийняте рішення замінити голову ЦК Польської робітничою партії Владислава Гомулка на Едварда Ґерека.
“Відчувала, діється щось велике, і що я маю в цьому взяти участь, отже, намагалася бути там, де можу бути найбільш корисною. Почистити картоплю, приготувати суп, розвезти її протестувальникам. Те уміла”, – пише Анна Валентинович.
За 5 місяців до виходу на пенсію, а саме 1980-го року, Анну знову спробували звільнити за статтею 52 “Саботаж, пияцтво, крадіжка”. На підтримку жінки вийшли тисячі робітників, їй запропонували очолити рух, але вона відмовилась на користь Лехи Валенси. Вважала, що влада біш охоче спілкуватиметься з чоловіком.
Коли кількість вимог збільшилася, рух перетік у антикомуністичну незалежну спілку “Солідарність”. Організація була однією із рушійних сил, які повалили комуністичну владу в Польщі.
Протягом 1980-90 років, активістка займалась громадською діяльністю, пережила арешт та була ініціатором голодування через вбивство священика Єжи Попелушко.
У віці 61 рік, Анна вперше зустрілася зі своєю родиною в Україні. ЇЇ розшукав батько, але до зустрічі з нею так і не дожив. Після приїзду на батьківщину, вона навідувала сім’ю мінімум раз на рік.
Після розвалу СРСР, відмовилась від усіх Польських відзнак, проте у 2005 році була нагороджена президентом США Дж. Бушем “медаллю Свободи”.
Померла 10 квітня 2010 року, через падіння президентського літака Леха Качинського, якого вона супроводжувала до Смоленська. Там вони та ще 94 людини мали відвідати Катинське кладовище аби вшанувати жертв тоталітарних репресій.
Раніше вулицю називали в честь російського художника та живописця Карла Брюлова. Він викупив Тараса Шевченка з кріпацтва і згодом став його наставником в Академії мистецтв. Найвідоміша картина – “Останній день Помпеї”.
