Неділя, 19 Травня, 2024
Home Blog Page 5

Скульптура, яка береже рівнян від хвороб: чого ми не знаємо про колону Божої Матері

By
Olga Gergeliuk
-
0
OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Майже дві сотні років ця скульптура оберігала жителів Рівного від епідемій, була своєрідним оберегом всього міста. Мова йде про рівненську Мадонну – колону зі скульптурним зображенням Божої Матері. Вперше про колону згадується у 1770 році, очевидно, саме того ж року її і було встановлено. Місцеву святиню шанували і католики, і православні. Однак одного дня комуністична влада безжально демонтувала улюблений багатьма рівнянами пам’ятник. Нову колону Божої Матері було встановлено на початку 2000-х років. Щоправда, вона не є точною копією знищеного попереднього пам’ятного знака, пише rivne-future.com.ua.

Передісторія появи колони Божої Матері

Скульптура Божій Матері у Рівному має свою передісторію, яка сягає XVIII століття. Рівне, як і чимало європейських міст, свого часу теж не оминули епідемії. У 1770 році до Рівного із Західної Європи докотилася епідемія. Називали її по-різному – чума, чорний мор, морове повітря. Інфекційне захворювання швидко розповсюдилося тогочасним Рівним, забравши життя сотні його жителів. Згодом хвороба відступила – рівняни бачили в цьому знак згори і вірили, що Матінка Божа почула їх молитви та благання.

Після цього налякані хворобою містяни вирішили зібрати кошти на спорудження скульптури Божої Матері, яка б оберігала місто і його жителів від хвороб та нещасть. Хто був автором першої колони Божій Матері у Рівному, на жаль, невідомо. Перша згадка про місцеву святиню датується 1770 роком. Очевидно, цей рік і варто вважати, роком встановлення статуї. Щоправда, інші архівні джерела говорять про те, що колона Божої Матері у Рівному з’явилася на 20 років раніше, тобто, у 1950-му році.

Статую жителі Рівного вирішили встановити на місці тодішньої ринкової площі – сучасники знають цю локацію, як місце, де знаходиться Воскресенський собор.

Об’єкт представляв собою скульптуру Божої Матері в повний зріст. Її руки були складені на грудях, так ніби вона молиться Всевишньому за всіх віруючих.

Стала святинею і для католиків, і для православних

Колона Божої Матері швидко стала шанованим об’єктом серед містян. Звертаючи свої погляди до постаменту, рівняни просили у Божої Матері заступництва, здоров’я та захисту.

Минуло 75 років з того моменту, як Рівним прокотилася хвиля страшної інфекції недуги і ось місто спіткало ще одне випробування хворобою – на цей раз холерою. Знову рівняни зверталися у своїх молитвах до Божої Матері, благаючи її відвернути цю біду від міста. І знову трапилося диво – гостра інфекційна хвороба відступила.

З того часу рівненська Мадонна стала святинею, і для католиків, і для православних. Статую вважали своєрідним духовним оберегом міста. У 1856 році архітектурний об’єкт було дещо реставровано. Поблизу колони було встановлено гасові ліхтарі, щоб світло було тут і в темну пору доби. Крім цього біля підніжжя архітектурної споруди запалили незгасиму лампаду.

Не могли оминути своєю увагою святиню не лише рівняни, а й гості міста. Для відвідувачів Рівного колона Божої Матері була цікавим архітектурним об’єктом. Туристи, офіційні делегації, чиновники – багатьом було цікаво побачити, який же він – духовний  оберіг міста Рівне.

Про рівненську Мадонну згадував у своєму автобіографічному творі «Історія мого сучасника» письменник Володимир Короленко. Впродовж 1866-1871 років він навчався у Рівненській гімназії, тож, напевно, не один раз проходив повз скульптуру, яка мала сакральне значення для жителів Рівного.

У своєму творі письменник писав, що скульптура була святинею і православних, і католиків, а пройти повз неї просто так було неможливо. Короленко писав, що було в цій статуї щось таке, що спонукало до молитви.

Ось, як велично та піднесено Володимир Короленко пише про рівненську Мадонну:

«Статуя, освітлена ранковим промінням, маячіла над гомінким і барвистим безладдям базару. Було в ній щось таке, від чого я одразу спинився, а через хвилину стояв на колінах, без шапки, і хрестився, піднявши очі на Мадонну…»

Тривалий час довкола статуї Божій Матері був вільний простір. Однак наприкінці XIX століття ринкова площа, де було встановлено об’єкт, змінила свій вигляд. Був зведений Воскресенський собор, будинок казначейства, який не зберігся до наших днів, а також будинок головного підрядника будівництва собору Іси Яполутера. Вийшло так, ніби рівненську святиню звідусіль оточили архітектурні споруди. Однак увага до колони від цього не стала меншою – статуя продовжувала бути для рівнян місцем, де зупинялися, аби помолитися та перехреститися.

Знесення статуї

Відома скульптура Рівного зуміла пережити Другу світову війну. Гітлерівці не стали чіпати архітектурний об’єкт під час окупації міста. А от радянська влада, частиною ідеології, якої був атеїзм, вирішила знести рівненську Мадонну.

У повоєнний 1950 рік міська влада видала постанову під назвою «О сносе фигур, препятствующих благоустрою города». Така постанова з’явилася під приводом впорядкування міста після війни. У рік виходу постанови демонтаж архітектурного об’єкту не відбувся – сталося це через два роки.

Шановану рівнянами колону було знесено у ніч на 22 квітня 1952 року. Того року на цей день припало одне з найбільших християнських свят – Великдень. Водночас, як відомо, 22 квітня – день народження радянського вождя В. Леніна. Куди було вивезено скульптуру XVIII століття – ніхто не знає. Так радянська влада позбавила рівнян унікальної скульптури, приуроченої звільненню міста від епідемій.

Відновлення скульптури

Через багато років Богоматір знову зависочіла у Рівному. У 2003 році за сприянням тодішнього мера міста Рівне Віктора Чайки, було вирішено встановити нову скульптуру Божої Матері. Скульптор Володимир Стасюк та архітектор Леонід Закревський намагалися створити схожу скульптуру, користуючись старими фотографіями пам’ятника.

В підсумку нова колона вийшла дещо схожою на свою попередницю, однак не є її копією. У сучасної скульптури не має над головою німба, а біля ніг не лежить півмісяць. Та й встановили новий об’єкт не там, де був попередній. Нова скульптура зависочіла поруч із Воскресенським собором. Скульптуру було встановлено до 12-ї річниці Незалежності України.

Пізніше з’явилася ще одна колона

Цікаво, що у 2015 році у Рівному з’явилася ще одна колона Божої Матері. Щоправда, вона менш відома, ніж та, яка височіє в центрі міста. Другу, меншу за розмірами колону, було встановлено на вулиці Курчатова (у 2022 році перейменована на вулицю Володимира Стельмаха). Автором встановлення ще однієї скульптури Божої Матері у Рівному виступив Олег Півень.

До слова, у 2020-2021 роках під час пандемії коронавірусу біля підніжжя колони Божої Матері – тої, яка знаходиться в центрі, все частіше з’являлися квіти. В час, коли планетою розповсюджувався новий недуг, рівняни знову зверталися в молитвах до Богородиці з проханням відвернути епідемію.

А на початку лютого 2021 року рівненський фотограф Олександр Харват запропонував відновити особливу молитву біля статуї. Разом з однодумцями він запропонував підсвітити колону і при ній встановити лампадку, яку ввечері запалювали б. Ініціативу відомого рівненського фотографа підтримали і священнослужителі. 

Історія залізничної станції у Здолбунові

By
Oksana Semenyuk
-
0

Здолбунів знаходиться неподалік Рівного та вважається одним із найперспективніших міст області. Населений пункт славиться своєю залізницею та цементним заводом. Довгий час місто було непомітним та не мало теперішнього статусу до тих пір, поки не збудували тут залізничні колії. Про залізничний вокзал можна дізнатися з історичних джерел, а також з розповідей старожилів та краєзнавців, пише rivne-future.com.ua.

Історична довідка про Здолбунів

Перша історична згадка про Здолбунів з’явилася в 1497 році. Село Долбунів (тогочасна назва) було в переліку населених пунктів, які перераховувалися в дарчому акті великого князя Литовського Олександра князеві Костянтину Острозькому. На початку ХVІІ століття поселення складалося з 17 дворів. 

До середини ХІХ століття Здолбунів був селом. Навіть проведення на цій території ярмарків не змінювало його статусу. Цю інформацію зафіксовано у документах ще з часів Великого князівства Литовського. Село підпорядковувалося волосному центру у Здовбиці.

Вперше сучасна назва Здолбунів з’явилася в 1629 році. Існує декілька версій щодо походження назви населеного пункту. Найпоширеніша з них твердить, що неподалік поселення були крейдяні копальні. Місцеві жителі працювали на родовищах, копали крейду. Коли їх запитували, звідки вони, то відповідали, що із Дов(л)бунова. 

Виникнення залізниці у Здолбунові

Здолбунів став містом після будівництва залізниці в другій половині ХІХ століття. Частину земель, які належали дійсному статському раднику Хомякову та Свято-Михайлівській Здовбицькій церкві, виділили під залізницю. 

Під керівництвом залізничного магната Івана Бльоха в 1873 році в Здолбунові з’явилося депо, залізничний вокзал та різні комунікації, для будівництва яких спочатку бракувало каменю. З цією метою вирішили розібрати розкішний замок у Тайкурах. Саме цей будівельний матеріал використали для зведення залізничних споруд. 

З появою залізниці у Здолбунові відбулися суттєві зміни. Сюди почали з’їжджатися спеціалісти:  інженери, залізничники, машиністи. Люди влаштовувалися на роботу та залишалися жити в Здолбунові. З цього часу з’явилася потреба у відповідних кадрах. Тут відкрили двокласне залізничне училище, яке спочатку не мало постійного приміщення. У 1905 році спорудили з цією метою спеціальну будівлю, яка згодом стала ЗОШ № 5.

Будівництво залізниці пожвавлює торгівлю у Здолбунові. Крім того, у 1884 році тут з’являється перша приватна цементівня. Спочатку вона функціонувала як маленьке виробництво, проте поступово розвивалася. У 1899 році запускають ливарний механічний завод, а згодом й інші підприємства.

Розширення інфраструктури сприяла зміні статусу поселення. Одночасно побутувало дві назви: Здолбуново (стосувалася залізничної станції) і Здолбунів (назва міста). Пізніше перший варіант перестали вживати. У 1903 році Здолбунів стає заштатним містом, у 1924 – повітовим центром Волинського воєводства, а у 1939 – райцентром.

Від залізничного вокзалу вздовж центральної вулиці проклали тротуар та встановили газове освітлення. Місто стає перспективним і швидко розвивається. З приходом польської влади у Здолбунові відбуваються зміни. Спочатку залізницю пограбували і вивезли багато паровозів. Цементний завод відновив свою діяльність, бо за наказом царської влади не функціонував з 1915 року.

Незважаючи на численні труднощі, Здолбунів став великим залізничним вузлом, звідки можна доїхати майже у всі куточки України. Навіть на гербі міста поряд з кайлом та молотком зображено залізничний ключ, що символізують розвинені тут будівельну та залізничну галузі промисловості.

Історія та таємниці садиби Ходкевичів у Млинові

By
Olga Gergeliuk
-
0

У 1566 року містечко Млинів, що на Рівненщині, стало власністю Ходкевичів – роду, який походив з Великого князівства Литовського. У 1790-х роках на берегах річки Ікви господарі Млинова почали будувати садибу. Будівництво палацу завершилося в перші роки XIX століття. Збудована садиба мала помітні риси класицизму – популярного в ті часи архітектурного напряму. Розкішний палац став окрасою містечка – його доповнив парк та павільйони навколо. Попри свою архітектурну красу, садиба стала відомою через містичні речі, які тут відбуваються. Говорять, тут з’являвся привид Білої Панни, пише rivne-future.com.ua.

Млинів став власністю роду Ходкевичів

Мальовниче містечко Млинів, що на Рівненщині, вперше потрапило на сторінки історії у XVI столітті. Однак життя тут вирувало задовго до цієї згадки. Адже, як свідчать археологічні дослідження, багато століть тому на місці Млинова та поблизу існувало давньоруське городище – Муравиця. Перша писемна згадка про це поселення датується 1149 роком.

Нова сторінка історії для міста Млинова розпочалася після того, як місто перейшло у власність роду Ходкевичів. Сталося це у 1556 році. Містечко Млинів була посагом Катерини Вишневецької – представниці українського магнатського роду Вишневецьких. Вона вийшла заміж за Григорія Ходкевича – магната та воєначальника Великого князівства литовського.

Наприкінці XVIII століття рід Ходкевичів володів досить великими багатствами. Ходкевичам належало чимало сіл та містечок, серед яких і Чорнобиль, що на Київщині. У 1789 році за сприяння родини Ходкевичів у Млинові почали влаштовувати два щорічних ярмарки. В кінці того ж таки XVIII століття саме у Млинові – мальовничому містечку Рівненщини, родина Ходкевичів вирішила побудувати вишукану родинну садибу.

Будівництво садиби

Ініціаторкою будівництва садиби вважають графиню Людвіку Ходкевич. Сучасники характеризували її, як розумну та енергійну жінку.

У 1785 році архітектор Леопольд Шлегель створив проєкт палацового ансамблю, включно із самою садибою. Однак, як свідчить польський історик Роман Афтаназі, проєкт впорядкування території, на місці якої мала з’явитися садиба, існував за багато років до того, як його розробив Шлегель. Начебто, за першопочатковим задумом палац мав відповідати архітектурному стилю бароко. На жаль, перший план не зберігся, тому дослідники достеменно не знають, якою спочатку хотіли бачити садибу Ходкевичі.

Тож, архітектор Шлегель уже мав певну базу і у 1785 році він представив свій проєкт, який дійшов до наших днів. За задумом Шлегеля, млинівська садиба Ходкевичів повинна була вивищуватися на два поверхи і мати високий дах. На головному фасаді вхід мав бути оформлений чотирма колонами корінфського ордеру, а на задньому – два ризаліти. На зображеннях плану Шлегеля видно його досить оригінальне рішення – зробити внутрішні сходи у вигляді кола.

З якихось незрозумілих причин Людвіка Ходкевич відмовилася від цього проєкту палацу. Польський історик Роман Афтаназі припускав, що можливо, пані Ходкевич хотіла бачити садибу більш величнішою і піднесеною.

Наступним, хто взявся за створення проєкту палацу Ходкевичів у Млинові, був варшавський архітектор Кароль Шютц. Щоправда, якихось кардинальних змін він не вніс – польський архітектор лише дещо переробив проєкт свого попередника Шлегеля. Наприклад, замість чотирьох колон на головному фасаді – стало шість. А от елементи декору на фасаді майже не відрізнялися від тих, які задумав Леопольд Шлегель.

Будівництво садиби стартувало 1790 року. Власне, садиба стала головним об’єктом палацового ансамблю. Будівництво садиби Ходкевичів у Млинові завершилося на початку XIX століття. Наприкінці нагляд за роботами вів архітектор Ян Слонєвський.

Побудований палац відповідає архітектурному стилю класицизм. Це була монументальна мурована споруда з шістьома колонами на головному вході. До колонади з обох боків і по центру підходили під’їздні доріжки. На фронтоні ризаліту виднівся родовий герб власників маєтку – родини Ходкевичів. На фасадах у проміжках між вікнами виділялися пілястри.

За часів проживання в палаці його фундаторки – Людвіки Ходкевич, садиба отримала багатий внутрішній декор. Стіни та стеля будівлі були покриті розписами на різні сюжети. На стінах була ліпнина з рослинними мотивами та розписами на гротескну тематику.

Над декоруванням стін працювали художники Вінцентій Боркевич та Мьодушевський. Крім розписів і ліпнини приміщення садиби вражало різноманітними порцеляновими виробами, старовинними годинниками та статуетками, декорованим кахелем камінів.

Складові частини палацового ансамблю

Крім садиби складовими частинами палацового ансамблю Ходкевичів були: пейзажний парк зі скульптурами, павільйон «Філософський будиночок», музичний павільйон, костел, павільйон «Літня кухня» з їдальнею, стайня для коней та тунелі під палацом.

Цікавою спорудою палацового комплексу був музичний павільйон – Темплум. Спочатку ця споруда призначалася для музичних цілей, але згодом почала використовуватися для господарських цілей та як літній салон. Була тут також кав’ярня, де господарі Млинова проводили час зі своїми гостями.

Не менш цікавою частиною ансамблю був Філософський будиночок – такий собі невеликий будинок з двома коминами та висотою на півтора поверхи. В будиночку любив проводити час волинський шляхтич Олександр Ходкевич. Натхненний модними науковим віяннями XVIII століття, шляхтич проводив наукові експерименти. Головним його захопленням були хімічні досліди, тому у Філософському будиночку він мав кімнату для дослідів, кімнату для зберігання хімічних реактивів та окрему кімнату для проживання. А з правого боку від незвичайного будиночку примикала печера з глини і землі, яку власноруч зробив Олександр Ходкевич.

Особливої краси палацовому комплексу Ходкевичів надавав пейзажний парк. Господиня садиби Людвіка Ходкевич задумала, аби парк мав вигляд «італійського саду». Для цього аристократка замовила цілий ряд дерев, кущів та квітів, які планувала посадити в саду.

Тож, наприкінці XVIII століття поблизу садиби було висаджено італійські, ломбардські та бальзамічні тополі, а також липи, вишні, берези, осики, граби, клени, горобина, ліщина, тиси, яблуні, сливи, ялівці, жасмин, бузок, виноград, та багато-багато різноманітних квітів. Млинів ще не знав такої краси!

Містичні історії, пов’язані із садибою

Напевно, найбільшу славу та популярність серед відвідувачів садиба отримала через дивні речі, які тут відбуваються. Начебто, в палаці або поблизу можна побачити привид Розалії Любомирської – доньки Людвіки Ходкевич.

Вперше фантом Розалії Любомирської з’явився у палаці одного літнього дня 1793 року. Тоді графиня Людвіка Ходкевич сиділа за столом у власному домі. Раптом жінка відчула дивний звук, наче хтось почав відкривати двері та грюкати ними. На той момент, крім Людвіки Ходкевич у палаці нікого не було. Жінка вирішила пройтися порожніми кімнатами палацу. В останній з кімнат графиня побачила моторошне явище: наче в тумані проглядалася постать її доньки Розалії, голова якої була відділена від тулуба.

Налякана графиня почала кликати слуг, а привид доньки швидко зник. Через деякий час Людвіка Ходкевич отримала звістку з Парижу, де на той час перебувала її донька, про те, що Розалію було страчено на гільйотині. Подейкують, що привид Розалії Любомирської з’явився у палаці в день її страти.

Саме через цю містичну подію садиба Ходкевичів певний час залишалася недобудованою, а Людвіка Ходкевич переїхала до свого маєтку в Чорнобилі.

Млинівчали розповідали, що привид Білої Панни з’являвся у маєтку у 1930-х роках, а також в 1990-х роках в збереженому палацовому флігелі. Начебто, привид Розалії Любомирської може з’являтися, то в палаці, то в саду.

Подальша доля архітектурного об’єкту

У 1915 році палац Ходкевичів опинився у вирі війни, адже через місто проходила лінія фронту. За час війни палац було дуже сильно пошкоджено – в маєток потрапило 138 артилерійських снарядів.

Наприкінці 20-х років XX століття власник матку перевіз залишки садибного архіву до Кракова та Львова. Частина документів стала надбанням Державного архіву Польщі.

Після Другої світової війни палац було повністю розібрано, а на його місці було побудовано зооветеринарний технікум. До наших днів зберігся малий палац – флігель. У 1970-х роках в його приміщенні почав працювати Млинівський краєзнавчий музей. 

Як айтішник з Харкова знайшов роботу у Рівному і чому радить місто IT-спеціалістам

By
Olga Gergeliuk
-
0

Айтівець з Харкова В’ячеслав переїхав у Рівне у березні 2022 року через постійні обстріли та загрозу окупації його рідного міста військами РФ. Здавалося б, айтішнику з міста-мільйонника буде складно знайти роботу в IT-сфері в 250-тисячному місті. Однак це лише на перший погляд. Адже роботу в IT-сфері у Рівному чоловік знайшов за чотири дні. Ба більше, харків’янин порадив своїм знайомим айтівцям придивитися до Рівного, як до міста, де можна продовжити свою професійну реалізацію, пише rivne-future.com.ua.

Харківський IT-спеціаліст про переїзд у Рівне

У березні 2022 року харківський айтівець В’ячеслав разом із родиною перебрався з Харкова до Рівного. Причиною стали постійні обстріли та загроза окупації російськими військами його рідного Харкова. Про переїзд з міста-мільйонника до затишного Рівного та про те, як знайшов у новому місті роботу в IT-сфері чоловік розповів журналістам «Суспільне Рівне».

На момент переїзду до Рівного В’ячеславу було 34 роки. Своє прізвище чоловік попросив ЗМІ не розголошувати, адже під час повномасштабного вторгнення РФ в Україну його родина займалася волонтерською діяльністю, допомагаючи ЗСУ.

У Харкові В’ячеслав працював айтішником, а своїм хобі обрав стендап. Його творчий псевдонім – Мультфільм Гагарін.

Коли почалася повномасштабна війна, чоловік разом з родиною спочатку переїхали в передмістя Харкова, а потім прийняли рішення їхати в західні області України. Спочатку їхали в нікуди, але по дорозі знайомі знайомих запропонували харків’янам тиждень пожити на квартирі у Рівному. Так родина зупинилася у Рівному.

Родина з Харкова швидко знайшла у новому місті житло і почала вбудовуватися у соціальне життя.

Знайшов роботу за 4 дні та радить Рівне айтішникам

Як уже згадувалося вище, В’ячеслав – айтівець. Звичайно, чоловік хотів продовжити свою професійну реалізацію у новому для себе місті, тому розпочав пошуки роботи. На перший погляд, могло б здатися, що у 250-тисячному Рівному значно важче знайти роботу в IT-галузі, ніж у місті-мільйоннику Харкові. Проте пошук роботи у новому місті зайняв всього чотири дні.

Харків’янин розповідав, що умови, які йому надали дуже хороші та мало чим відрізняються від харківських та столичних. В’ячеслав поділився, що йому подобається і робоче місце, і керівництво, а також продукт, над яким він працює. Айтівець вирішив на доволі довгий час пов’язати себе з проєктом з яким співпрацює.

Влаштувавшись працювати, айтівець порадив своїм колегам IT-фахівцям придивитися до міста Рівне, бо тут відчувається брак кадрів.

Загалом, харківському айтівцю сподобалося Рівне, як місто для проживання та професійної реалізації. Ділячись враженнями, чоловік назвав Рівне комфортним містом та навіть задумався над тим, аби залишитися в ньому надовго.

Харківський IT-кластер співпрацює з Рівненською ОВА та Рівненським IT-кластером

До слова, не лише В’ячеслав, але й інші харківські айтівці через війну були вимушені змінити місце проживання і переїхати, зокрема, у Рівненську область.

Окрім цього в червні 2022 року Харківський IT-кластер спільно з Рівненською ОВА та Рівненським IT-кластером підписали Меморандум про Партнерство та створення простору найбільшого сприяння.

Основними напрями співпраці Харківського IT-кластеру та Рівненського IT-кластеру спільно з Рівненською ОВА стала взаємодія по актуальних для IT-індустрії напрямках, зокрема у юридичних та економічних питаннях, спільні міжнародні ініціативи, покращення IT-освіти та партнерські благодійні проєкти. Меморандум між Харківським та Рівненським IT-кластерами та Рівненською ОВА став цеглинкою до відновлення української економіки та розбудови IT-галузі.

Перший політ тривав 12 хвилин: авіаційна історія Рівного

By
Oksana Semenyuk
-
0

У процесі своєї еволюції люди намагалися освоїти повітряний простір, адже це відкривало величезні можливості. Літаком можна дістатися на інший континент за короткий час. Цю особливість широко застосовують у туристичній сфері. Невеликі літальні апарати використовують у сільському господарстві. Це дозволяє якісно та без найменшого травмування обробити рослини від шкідників та підживити їх. Бізнесмени, політики, громадські діячі, представники шоу-бізнесу володіють приватними літаками, пише rivne-future.com.ua.

Мати в своєму розпорядженні такий транспорт, звичайно, розкіш, але й машини часу ще не придумали, щоб за короткий термін відвідати різні міста чи країни для підписання важливих документів чи проведення конференцій, концертів. 

Уперше наше місто побачив з висоти пташиного польоту Олександр Васильєв. На невеликому літальному апараті він провів у небі 12 хвилин. Як почалася та розвивалася авіаційна історія Рівного, розповідаємо у нашому матеріалі.

Як все починалося

На початку XX століття жителям Рівненщини повідомили неймовірну новину: над містом кружлятиме справжній літак. Усіх бажаючих запрошували стати свідками такого видовища. У той час не кожен повірив цій інформації навіть після офіційного розголосу у вигляді вивішених оголошень.

4 квітня 1912 року на Казарменній площі зібралося 15 тисяч осіб. Вони прийшли на власні очі переконатися, що анонсована подія таки відбудеться. Легендарний на той час авіатор Олександр Васильєв підняв у небо не менш відомий моноплан “Блеріо”. Політ тривалістю 12 хвилин став справжньою сенсацією. Про це писали в місцевій пресі та обговорювали на кожному кроці.

Казарменний майдан використовували військові для проведення урочистих подій. Тут розташували декілька рядів крісел, де сиділи перші особи міста, повітове начальство, військове керівництво та заможні рівняни. Ці місця були платними. Від продажу квитків зібрали 1300 рублів, що на той час було великою сумою.

Чому подія не відбулася з першого разу

Підкорення повітряного простору переносили декілька разів через погодні умови. Спочатку подію планували провести в перших числах березня, потім готувалися до здійснення польоту вкінці місяця. Затяжна зима вносила свої корективи та ніяк не хотіла відступати.

18 березня 1912 року сенсаційне видовище рекламувала рівненська газета “Юго-Западная Волынь” так: “Полеты победителя перелетов Петербург-Москва знаменитого авиатора О.О. Васильева состоятся в Ровно на Казарменной площади на аэроплане “Блерио” в четверг, 29 марта”. Сильний вітер та дощ завадили цьому. Прояснилося лише 3 квітня, а вже наступного дня довгоочікуваний політ все-таки відбувся. 

Авіатор Олександр Васильєв був у свій час кількаразовим рекордсменом та відмінним знавцем своєї справи. Про його подвиги знали не лише рівняни. У липні 1911 року він був учасником першого перельоту “Петербург-Москва” і єдиним дістався до місця призначення. У перегонах боролися за першість 12 учасників. За добу Васильєв пролетів 677 кілометрів і встановив світовий рекорд, який перед цим належав французькому льотчику Бомону.

Чим відомий Олександр Васильєв

Олександр Васильєв був відомим авіатором та улюбленцем імператора Миколи ІІ. Льотчика любила публіка та охоче відвідувала події з його участю. Спостерігати за показовими польотами приходили тисячі бажаючих. 

Васильєв був палким прихильником авіціації та свого майбутнього не уявляв без пропаганди цього виду транспорту. Його ім’я було знаменитим та шанованим серед інших представників авіаційної діяльності. Про це свідчить хоча б й те, що Олександр Васильєв отримав від відомого французького авіатора, винахідника, засновника авіапідприємства Луї Блеріо цінний подарунок – власний літак “Блеріо”.

Саме на цьому літальному апараті Олександр Васильєв здійснив політ від Харкова до Рівного. Про це свідчать архівні документи. Інші джерела вказують на те, що літак у розібраному вигляді доставили до Рівного потягом. Перед виступом “легенди” авіації в рівненській пресі публікували цікаві історії із особистого чи професійного життя льотчика. 

Газети приголомшили розповіддю про показовий політ у Харкові, який міг закінчитися фатально для його виконавця. Олександр Васильєв не справився і моноплан випадково перевернувся догори колесами. Так він деякий час провів у повітрі, а публіка оцінила цей трюк схвальними оплесками навіть не підозрюючи, наскільки важко вдалося повернутися у вихідне положення. Льотчик пережив неабиякий стрес, але зумів впоратися із сильним вітром та успішно завершити шоу.

Перший політ пройшов успішно

Події 4 квітня 1912 року висвітлювали в газеті “Юго-Западная Волынь”. Погода була сприятливою, а глядачі залишилися задоволеними. Моноплану вдалося протриматися в повітрі 12 хвилин. Авіатор Олександр Васильєв тричі підіймався на висоту 1000 метрів, зробив три кола над військовий містечком на висоті 200 метрів. 15-тисячна публіка спостерігала за монопланом, а професійність льотчика викликала бурхливі емоції у глядачів.

Всіх найбільше вразило показове скидання імітаційних бомб у заздалегідь підготовлене для трюку місце. Завершився політ успішним приземленням у супроводі овацій. В газетах називали моноплан метеликом, оскільки здалеку він нагадував саме його.

Васильєв викликав лише захоплення у повітового начальства, військового керівництва та простих містян. Його запросили повторити успіх влітку 1914 року. Початок Першої світової війни перекреслив усі плани.

Як завершилася кар’єра Олександра Васильєва

Льотчик відправився на фронт добровольцем. Військове начальство покладало великі надії на успішного авіатора. Одного разу Васильєв у парі з військовим генералом здійснювали повітряну розвідку під Львовом на літаку “Моран”. Під час виконання завдання апарат збили вороги. 

Авіатора взяли в полон, а через спробу втекти звідси він потрапив до табору суворого режиму. Декілька раз намагалися обміняти його на австрійського полоненого, проте спроби були безуспішними. Легендарному льотчику не судилося повернутися на батьківщину. Він помер на чужій землі і похований невідомо де. Незважаючи на сумний кінець, Васильєв у списку перших льотчиків, які причетні до розвитку світової авіації. Його ім’я пам’ятатимуть покоління, а про його подвиги свідчитимуть застарілі світлини та пожовклі газетні видання.

Хто такий Петро Нестеров та чим він запам’ятався рівнянам

Петро Нестеров продовжив авіаційну історію Рівного після Олександра Васильєва. Він відомий як автор “мертвої петлі” та очолював посаду штабс-капітана, керував корпусним авіазагоном 3-ї авіароти. Прибув у складі авіазагону до Рівного потягом 8 серпня 1914 року. Цього ж дня здійснив перший випробувальний політ над містом, а через деякий час вирушив у бойовий політ. Через декілька днів авіазагін Петра Нестерова перебазувався з Рівненського аеродрому до Дубенського.

26 серпня 1914 року неподалік Львова стався трагічний випадок. Після першого в історії авіації повітряного тарану Нестеров загинув. Пілот намагався перешкодити австрійському льотчику проводити повітряну розвідку і втаранився йому в хвіст. Обидва літаки впали на землю, а пілоти загинули.

На цьому авіаційна історія Рівного не завершилася. Рівненський аеропорт побудували в 1944 році, а наступного року він почав функціонувати як пасажирський.

Історія телеканалу «Рівне-1»

By
Olga Gergeliuk
-
0

Його називають першим місцевим та флагманом місцевого телебачення. Мова йде про телеканал «Рівне-1», який добре відомий рівнянам та жителям області. Перші випуски програм з’явились в етері телеканалу наприкінці вересня 1995 року, хоч історія самого телеканалу розпочалася значно раніше. Цікаво, що спочатку рівненський телеканал мав співзвучну назву з популярним американським музичним телеканалом – MTV. Однак згодом телевізійний канал отримав знайому та рідну багатьом назву – «Рівне-1», пише rivne-future.com.ua.

Все почалось з друкованої преси

Історія рівненського телеканалу «Рівне-1» починається з далекого 1990 року, коли Віктор Данилов за фахом інженер-хімік-технолог, став одним із фундаторів та керівником фірми «МАРК». Одним із напрямків діяльності цього невеликого недержавного підприємства стало видавництво.

Підприємство друкувало різного роду історичну літературу, яка користувалася неабияким попитом серед читачів. Адже саме тоді – після відновлення Україною незалежності, українцям стали відкриватися раніше заборонені сторінки історії нашого народу. З часом фундатори фірми «МАРК» дійшли до думки, що потрібно випускати в світ не лише книги та брошури, а й газети.

Так розпочалась історія газет «Рівне Вечірнє» та «ОГО». Цікаво, що газета «Рівне Вечірнє» стала першим недержавним виданням на Рівненщині. Біля її витоків стояв журналіст Микола Несенюк, який був і редактором, і натхненником, і єдиним журналістом цього друкованого ЗМІ.

Пізніше, у жовтні 1992 року з’явився інформаційно-рекламний тижневик «ОГО». Щоправда, перша назва цієї газети звучала по-іншому – «Програма, реклама, оголошення». Згодом назва скоротилася до «ОГО» – від слова «оголошення». А інформаційне наповнення друкованого видання складалося з телепрограми, оголошень та реклами.

Видання «Рівне Вечірнє» та «ОГО» подарували Рівненщині нову генерацію журналістів, адже до цього у ЗМІ області працювали переважно випускники радянської школи журналістики.

Варто зазначити, що вищезгадані газети не отримували жодних фінансових надходжень від місцевої влади чи від політичних сил. Видання існували за рахунок доходів від реклами.

Впродовж перших років існування газети чудово зарекомендували себе на медійному полі Рівненщини: видання набирали обертів та працювали досить прибутково. Тому, як пригадував пізніше Віктор Данилов, було вирішено підкорити нову, ще незвідану вершину – телебачення.

Спочатку був MTV

Так у засновників газет «Рівне Вечірнє» та «ОГО» з’явилася ідея заснувати телекомпанію. Фундатори майбутньої телекомпанії чудово розуміли всі ризики та складнощі телевізійного бізнесу, адже ця сфера потребує чималих капіталовкладень та водночас має дуже обмежені можливості у плані частотного ресурсу. Та все ж медійники ризикнули.

Тож у 1995 році Віктор Данилов разом з Миколою Несенюком заснували телекомпанію під назвою MTV. Її назва була співзвучна з популярним американським телеканалом, однак історія її походження інша. Насправді ж, найменування телекомпанії походило від перших літер імен – Миколи Несенюка, Тетяни (дружини Віктора Данилова) та Віктора Данилова.

Під назвою MTV телеканал пропрацював кілька років і згодом його назва була змінена на «Рівне-1». Так в медійному полі Рівненщини з’явився телеканал з впізнаваною багатьом рівнянам та жителям області назвою.

Звичайно, на шляху становлення телеканалу було чимало труднощів. Пізніше директор «Рівне-1» Віктор Данилов пригадував, що труднощі зустрічались на кожному кроці, починаючи від отримання ліцензії. А все, що було зроблено, за його словами, відбулось не «завдяки», а «всупереч». Серйозних коштів потребувала студія, техніка, обладнання для телеканалу. Однак крок за кроком, десь швидше, а десь повільніше – труднощі та виклики долалися.

Перші програми в етері «Рівне-1»

Перші програми в етері «Рівне-1» з’явилися 22 вересня 1995 року. Це були телепрограми – «Новини Рівного» та «Патруль». До створення програм долучались журналісти, які працювали в газеті «Рівне Вечірнє». Цікаво, що чимало з них не мали журналістської освіти, однак мали велике бажання творити та розвивати місцеве телебачення, вчитися, вдосконалюватися та підкорювати нові вершини.

З роками колектив телеканалу поповнився новими людьми, які приносили нові ідеї та візії. В етері першого місцевого почало з’являтися дедалі більше програм. Крім інформаційних з’явилися тематичні програми та ток-шоу.

Згодом телеканал запустив власний сайт для того, щоб рівняни та жителі області були в курсі найважливіших подій Рівного, області та всієї України.

Костели, синагога, оборонні споруди: відомі та маловідомі архітектурні пам’ятки Дубна

By
Olga Gergeliuk
-
0

Дубно розташоване на річці Іква за 45 кілометрів від Рівного. Місто є одним із найдавніших та найцікавіших на Рівненщині. Перша письмова згадка про Дубно датована 1100 роком – місто згадується в Іпатіївському літописі. Проте дослідники переконані, що 1100 рік не є датою заснування Дубна. На їхню думку, місто з’явилося значно раніше, пише rivne-future.com.ua.

Дубно багате на історичну спадщину та пам’ятки архітектури. Передусім, місто відоме завдяки величному замку князів Острозьких. Проте не замком єдиним – у Дубні збереглася ще ціла низка цікавих споруд, які мають давню історію. Це і костел кармеліток, і синагога, унікальний барбакан – Луцька вежа та інші. Детальніше про відомі та маловідомі архітектурні пам’ятки Дубна – читайте в матеріалі нижче.

Дубенський замок князів Острозьких

Дубенський замок із системою розгалужених підземних ходів є одним із найдавніших замків України. Офіційною датою спорудження цієї фортеці прийнято вважати 1492 рік. Однак задовго до цього, ще в далекому X столітті на місці замку була зведена фортеця волинян. Впродовж трьох століть на цьому місці існував дитинець літописного Дубна. Укріплення було повністю зруйноване під час монголо-татарської навали у 1240-41 роках.

Наприкінці XIV-на початку XV століття князь Федір Острозький споруджує на цьому місті дерев’яно-земляне укріплення. Згодом наступний із нащадків Острозьких – Костянтин Іванович Острозький взявся укріплювати замок та перетворювати його в кам’яний. Будівництво було завершено у 1492 році – згадана дата вважається роком появи Дубенського замку.

Відтоді фортецю часто перебудовували. На початку XVII століття каштелян краківський Януш Острозький реставрував замок у стилі пізнього ренесансу. Тоді ж було добудовано дві сторожові вежі та прокладено підземні коридори. Крім цього було збудовано церкву.

Впродовж свого існування замок переходив від однієї князівської династії до іншої. Тривалий час фортеця була власністю уже згаданих князів Острозьких. Пізніше нею володіли Заславські, Сангушки, Любомирські.

Починаючи з кінця XIX століття, тут почергово базувалися військові частини різних країн: Російської і Австро-Угорської імперій, армії УНР, Другої Речі Посполитої, гітлерівської Німеччини, Радянського Союзу. Тож, сміливо можна говорити, що Дубенський замок є свідком багатьох історичних подій, які відбувалися на теренах нашого краю.

Комплекс Дубенського замку складається з трьох пам’яток архітектури: палацу князів Острозьких XVII-XVIII ст., палацу князів Любомирських XVIII ст. та Надбрамного корпусу XVII ст., прикрасою якого є герб князів Острозьких.

До слова, це єдиний в Україні двобастіонний замок. Цікавим є також той факт, що замок жодного разу не був взятий штурмом.

Луцька брама

В Україні збереглося всього три вежі-барбакани – дві з них в Острозі і одна у Дубні. Дубенський барбакан, відомий також, як Луцька брама є однією з візитівок міста. Брама розташована на давній дорозі з Дубна на Луцьк (звідси й походить назва фортифікаційної споруди).

Дубенський барбакан, як і його острозькі брати, був спроєктований та побудований в стилі ренесанс архітектором Якубом Мадлайном у 1623-1624 роках. У часи пізнього середньовіччя Луцька брама відігравала важливе оборонне значення, слугувала митним та транспортно-регулюючим пунктом. Передусім, у системі міських укріплень вежа слугувала в’їздними воротами і оборонною баштою. Споруда з’єднувалася із земляним валом, захищаючи місто із західного боку. До брами вів міст, перекинутий через рів, наповнений водою.

У 1785 році Луцька брама зазнала змін: було розібрано аттик, надбудовано третій поверх, здійснено перепланування інтер’єру.

Цікаво, що наприкінці XVIII століття на третьому поверсі Луцької брами збиралися члени масонської ложі «Досконала таємниця», яка існувала у місті під патронатом тодішнього власника Дубна Михайла Любомирського.

Станом на початок XXI століття ця унікальна пам’ятка оборонної архітектури потребувала ремонтно-відновлювальних робіт. Луцька брама у Дубні належить до пам’яток архітектури національного значення.

Костел і монастир кармеліток

Дубно пишається великою кількістю храмів, які були зведені в різні періоди і мають різні архітектурні стилі. Дубно часто називають містом храмів.

Серед храмів різних конфесій на території міста помітно вирізняються костел та монастир кармеліток. Костел був споруджений у 1630 році, а будівництво монастиря завершили дещо пізніше – у 1686 році. Комплекс споруд був створений у стилі бароко. Він належав католицькому чернечому ордену кармеліток.

Костел кармеліток у Дубні являє собою двоповерхову будівлю, уздовж фронтального фасаду якої проходить крита арка-галерея. На території комплексу розміщувався сад, город та пасовисько.

У 1890 році царським указом черниці були переведені до іншого місця, а монастир та вся територія навколо нього перейшла у відомство православної єпархії. Костел перетворили у церкву на честь преподобного Іова Почаївського. Над в’їздною брамою було надбудовано дзвіницю, а над костелом – високий шпиль з банею.

З приходом польської влади монастирський комплекс був переданий ченцям Ордену босих кармелітів – одному із чотирьох жебручих католицьких орденів, що відокремився від основної гілки кармелітів у XVI столітті. Проте недовго монастир та костел належали ченцям-кармелітам – незабаром комплекс перейшов до католицьких черниць Згромадження сестер Божого провидіння.

У міжвоєнні роки при монастирі розпочало свою діяльність професійне училище. Навчання тут проводилося для дівчат і католицького, і православного обряду. Крім цього черниці утримували на території комплексу школу та дитячий притулок.

Після вересня 1939 року монастир було ліквідовано. У післявоєнні роки у колишніх монастирських будівлях був розміщений медичний заклад – онкодиспансер. Згодом тут почав діяти онкологічний госпіс, яким опікувався Дубенський медичний коледж.

У 2004 році тут виділили кімнати під келії та домової церкви для черниць. Таким чином, монастир почав відновлювати свою діяльність. Сестри та духовенство також долучилися до опіки над онкохворими.

Монастирський комплекс кармеліток належить до пам’яток архітектури національного значення.

Синагога

Дубенську синагогу недарма називають великою. Ця юдейська святиня вважається однією з найбільших не лише в Україні, а й у Східній Європі.

Споруда, яка збереглася до наших днів, будувалася впродовж 1782-1794 років на місці синагоги XVI століття у стилі бароко. Велика синагога у Дубні є яскравим прикладом синагогального будівництва XVIII століття з використанням стилістичних елементів ренесансу та раннього класицизму. Для появи цієї святині доклав чимало зусиль тодішній власник Дубна, меценат князь Михайло Любомирський. Саме тому над входом у синагогу на його честь була розміщена таблиця.

Під час Першої світової війни синагога зазнала суттєвих руйнувань. Мечислав Орлович – автор першого туристичного путівника по Волині, писав, що «австрійці спалили на ній дах».

За часів польської влади у міжвоєнні роки синагогу було реконструйовано. У роки німецької окупації, поблизу синагоги гітлерівці створили єврейське гетто. Після Другої світової війни «совєти» використовували приміщення синагоги, як склад. Все це призвело до того, що велична синагога Дубна поступово руйнувалася.

Після проголошення Україною незалежності стан архітектурної пам’ятки оцінювався, як аварійний. У 2018 році синагога була передана єврейській громаді міста. Оскільки єврейська громада Дубна малочисельна, їй було не під силу самотужки відреставрувати досить велику будівлю.

Будинок контрактів

Як відомо, починаючи з 1774 року впродовж понад двох десятків років у Дубні проводилися славнозвісні контрактові ярмарки. Згодом їх перенесли до Києва. Аби, хоч якось складати конкуренцію Києву, тодішній власник Дубна князь Михайло Любомирський наприкінці XIX століття провів масштабну реконструкцію міської Ринкової площі для створення більш комфортних умов для роботи приїжджих купців. Так, навколо центральної міської площі з’явився цілий ряд двоповерхових будинків з головною Будівлею контрактів у центрі.

У стилістичному вирішенні архітектурного образу споруди переважають прийоми формотворення, властиві для доби еклектизму. Споруда відіграє містоутворюючу роль центральної частини Дубна.

До 2020 року місто Дубно щорічно відвідували понад 100 тис. туристів. Сюди приїздили, в тому числі, і гості з Європи та США. Велика кількість пам’яток архітектури цього славетного міста варта, аби їх побачив кожен.

Найстаріші синагоги Рівненщини: де і коли почалася їх історія

By
Olga Gergeliuk
-
0

Термін «синагога» походить з грецької мови і означає «будинок зборів». Синагоги ставали центром не лише релігійного життя єврейської спільноти, а й суспільного. Тут збиралися для спільної молитви, а також для обговорення питань, які стосувалися різних сфер життя. При синагогах часто розміщувалися школи.

Єврейська спільнота мала потужний вплив на культурне та релігійне життя Рівненщини. У нашій області жили та діяли відомі релігійні постаті: теолог та мислитель Самуель Едельс (Маршує), хасид Аарон Перлов, поет Ошер Шварцман. Крім цього зусиллями єврейської спільноти на Рівненщині було збудовано низку синагог. Будинки, де збиралися юдеї для спільної молитви, з’явилися в Острозі, Дубні, Рівному, Березному та інших містах та селищах області. Деякі з них зазнали пошкоджень, а то й зовсім були зруйновані під час Другої світової війни. Іншим же пощастило вціліти. Історії найстаріших та найвідоміших синагог Рівненщини – читайте в матеріалі на сайті rivne-future.com.ua.

Синагога «Старий Клойз» у Рівному

Перші документально підтверджені відомості про перебування євреїв у Рівному датовані 1556 роком. А у 1786 році князь Юзеф Любомирський дозволив будівництво першої синагоги у Рівному.

Історикиня та краєзнавця з Рівного Валентина Данілічева у статті «Синагоги Рівненщини – пам’ятки історії та культури єврейського населення краю» зазначала, що за даними Рівненського повітового староства лише на території Рівненського повіту у 1923 році існувало 20 синагог та 73 молитовних будинки. Зокрема, в Корці та його передмісті, яке в народі називають Юзефін, а також в Гощі, Березному, Степані, Клевані. У Рівному на той час нараховувалося 5 синагог: Велика синагога, Стара синагога «Веjs Меdrоs», синагога «Старий Клойз», синагога рівненського підприємця Пісюка та синагога «Bejs Josef».

Станом на початок XX століття і до початку Другої світової війни євреї становили більше половини населення Рівного.

Трагічну долю євреїв Рівненщини в роки Другої світової війни розділили й синагоги. Багато синагог та молитовних будинків зазнали руйнувань.

Однією з трьох збережених єврейських релігійних будівель у Рівному була синагога «Старий Клойз», або мала рівненська синагога. Маленька квадратна будівля рівненської синагоги була побудована у 1900 році на вулиці Шкільній. Цегляна двоповерхова синагога відповідала архітектурному стилю неоренесанс. Козирок над входом був доданий в XXI столітті.

Під час Другої світової війни релігійна будівля була сплюндрована. Згодом радянська влада переобладнала приміщення синагоги під спортивний зал. Синагогу було повернуто єврейській громаді міста після проголошення Україною незалежності.

Велика синагога в Острозі

Острог завжди був містом мультирелігійним, крім православних церков та католицького костелу тут була мечеть, а ще синагога. Остання в напівзруйнованому стані збереглася до початку XXI століття.

Велика синагога в Острозі є однією з найстаріших єврейських святинь у Східній Європі. Достеменно ніхто не знає, коли ж саме була збудована острозька синагога. Точно відомо, що в 1603 році вона вже існувала. Впродовж кількох віків синагога виконувала релігійну та освітню функції і була осередком єврейської громади не лише Острога, а й всієї Волині. Тут проводилися богослужіння та збори єврейської громади, навчалися діти та навіть відбувалися суди.

Найвидатнішим діячем острозької синагоги був Самуель Едельс (Маршує). За його кошти в 1610 році було відремонтовано синагогу, він також збудував у храмі жіноче відділення і тривалий час був рабином Острога. Тому не дивно, що святиню часто називають синагогою Маршує.

Особливістю Великої синагоги в Острозі є товсті стіни. Релігійна споруда будувалася в часи постійних набігів татар і турків, тож, товщина стін синагоги становить 2,5 метри. Така собі синагога-фортеця.

Під час Другої світової війни святиня зазнала руйнувань. Ще більших пошкоджень будівлі завдала радянська влада, яка перетворила синагогу на склад. Впродовж багатьох років будівля знаходилася в аварійному стані.

У 2016 році представник єврейської громади Острога, меценат Григорій Аршинов взявся за відновлення споруди. Станом на початок 2020-х років реставраційні роботи ще тривали.

Велика синагога в Дубні

Синагога у місті Дубно вважається однією з найбільших на теренах західноукраїнських областей. Споруда являє собою показовий приклад синагогального будівництва XVIII століття з використанням стилістичних елементів ренесансу та раннього класицизму.

Будинок синагоги, який зберігся до наших днів, будувався впродовж 1782-1794 років на місці давнішої синагоги XVI століття. Будівництву цієї святині сприяв тодішній власник міста Дубна, меценат князь Михайло Любомирський. Товщина стін синагоги давала можливість у разі потреби виконувати і оборонну функцію.

Під час Першої світової війни синагога зазнала суттєвих руйнувань внаслідок  бойових дій. Була реконструйована у 30-ті роки XX століття. Під час німецької окупації міста поряд із синагогою гітлерівці створили єврейське гетто. Після Другої світової війни приміщення релігійної будівлі використовувалося, як склад.

У 2018 році місцева влада передала будівлю старовинної синагоги єврейській громаді. На той момент святиня знаходилася в аварійному стані та не використовувалася за призначенням.

Синагога в Березному

Перші відомості про єврейську громаду в Березному датовані другою половиною XVII століття. У 1764 році у місті було 48 єврейських будинків, у 1784 – 29, а в 1786 – 37. Кагал (єврейська громада) тут з’явився у XVIII столітті. Єврейська громада утримувала синагоги, навчальні заклади, цвинтар та притулки. Діяла також організація «Лінат га-Цедек» («Доброчинна опіка»).

На початку XX століття євреї складали 70% від населення всього містечка Березне. У міжвоєнні роки євреї в Березному проживали переважно на вулицях 11 листопада, Замковій, Коперника, Поштовій, Кілінського, Корженевського.

Синагоги розташовувалися поруч із житловими будинками. Головна юдейська святиня Березного була збудована у 1910 році. Велика синагога помітно вивищувалася над іншими будівлями на розі вулиць Шкільної та Корецької з зіркою та місяцем посередині.

Релігійна споруда мала прямокутну форму 9х12 метрів і була збудована у консервативних традиціях культового єврейського зодчества. У Великій синагозі Березного в основному молилися хасиди рабина Шмуеля та більшість євреїв міста на великі свята. Будівля мала окремі кімнати, де в будні дні молилися столяри, кравці, чоботарі.

Після Другої світової війни у Великій березнівській синагозі розмістився ЗАГС (установа записів актів громадянського стану).

Були в Березному й інші синагоги, де молилися та збиралися євреї міста. Релігійні будівлі одночасно слугували й школами для дітей.

Синагога в Клевані

Відомою на Рівненщині також є синагога в селищі міського типу Клевань, що поблизу Рівного. Ця двоповерхова мурована споруда з’явилася у XVII столітті.

Під час Другої світової війни гітлерівці зігнали все єврейське населення Клеваня в синагогу та підпалили її. Загинуло понад 200 осіб. Пізніше на фасаді синагоги була встановлена плита – пам’ятний знак євреям Клеваня, які загинули від рук нацистських окупантів.

Сама ж старовинна синагога з елементами барокового стилю зазнала серйозних руйнувань. Станом на початок XXI століття релігійна будівля знаходилася в напівзруйнованому стані та не використовувалася за призначенням.

Місто під містом: таємниці підземелля Острога

By
Olga Gergeliuk
-
0

Острожанам пощастило жити в унікальному місті, де збереглося чимало пам’яток минулого. Свого часу Острог був одним із культурно-освітніх центрів Волині. Особливого піднесення та розквіту місто досягло в XVI-XVII століттях, коли ним опікувалися князі Острозькі. Тодішній Острог зображали на всіх основних європейських картах, пише rivne-future.com.ua.

І якщо про такі архітектурні пам’ятки міста, як замок князів Острозьких, Татарську вежу, синагогу, костел Успіння Діви Марії відомо чимало та й самі вони збереглися до наших днів, то про підземелля Острога цього не скажеш. Система підземних споруд під Острогом малодосліджена та оповита легендами. Хтось стверджує, що під звичним для нас Острогом ховається справжнісіньке підземне місто, а хтось же вважає, що тут більше вигадок, аніж правди. Тож, спробуємо з’ясувати, який він підземний Острог та які таємниці приховує.

Підземний Острог – мережа сполучених між собою підвалів

Стародавній Острог, що на Рівненщині, приваблює не лише своєю архітектурою, а й таємничими підземеллями. Кажуть, що глибокого під асфальтовим покриттям сучасного міста ховається ще одне.

Про те, що в Острозі є підземне місто – мережа сполучених між собою підвалів, переконаний історик та краєзнавець Микола Бендюк. У розмові з місцевим ЗМІ «Ostroh.info» він розповідав про те, як наприкінці 1980-х років будівельники, розкопуючи землю, випадково натрапляли на таємничі підземні підвали.

У 1988 році в центрі Острога будівельники почали рити великий котлован для зведення районного будинку культури. Екскаватор прокопав 8 метрів у глибину від поверхні, але лише зачепив склепіння підвалу. Можна собі лише уявити, якої глибини цей підземний тунель. Свідком даної ситуації став пан Микола.

За словами історика, він спустився до того підвалу та побачив ковані двері, які відповідали стилістиці XVII століття. Дослідник хотів відчинити двері та побачити, що ж за ними ховається, однак будівельники не стали церемонитися з істориком та екскаватором засипали підвал землею.

Микола Бендюк жартома додавав, що у нього завжди були проблеми з будівельниками, а особливо з Острозьким водоканалом. Будуючи щось на поверхні міста – вони водночас руйнували те місто, яке ховається під ногами острожан.

За словами дослідника, на вулиці Татарській підвали розташовані суцільними рядами. На даній вулиці є вхід у величезну кімнату, розмірами 8 на 8 метрів. Звідси підземелля веде в сторону Луцької вежі приблизно на 18 метрів. У згаданій кімнаті збереглася велика криниця. Її викопали для того, аби було, де набирати воду на випадок, якщо місто візьмуть в облогу.

Також історик стверджував, що на цьому місті знаходилася ратуша, побудована Янушем Острозьким на початку XVII століття. Через ратушу був прохід до ринкової площі зі сторони Луцької вежі.

Краєзнавець додавав, що тему відновлення підземель він почав піднімати ще з 1988 року. У 2000 році його ідею підтримав ректор Острозької академії Ігор Пасічник. Проте реставрація старовинних підвалів вимагала зусиль не лише від краєзнавців та освітян, а й від міської влади, архітекторів та меценатів.

Легенда про підземне місто

Острогом не одне століття ходить легенда про «місто під містом». За переказами, наприкінці XVII – на початку XVIII століття єзуїти, які побудували у місті костел та колегіум, намагалися дослідити таємничі острозькі підземелля. Однак всі, хто спускалися в них – більше не поверталися. Принаймні, так розповідає легенда.

Одного разу єзуїти запропонували спуститися в таємничі підземелля молодому хлопцю, який був засуджений до страти за крадіжки. Парубку обіцяли помилування у разі, якщо він повернеться. Об’язали його мотузкою, дали смолоскип та домовилися, що той подаватиме сигнали. Якщо щось трапиться – юнак мав смикнути за мотузку один раз, спускатиметься на ще один поверх униз – двічі смикне за мотузку, а якщо потрібно буде витягнути на поверхню – тоді тричі.

Хлопець спустився в підземелля. За сигналами єзуїти нарахували шість поверхів. Аж раптом на глибині шести рівнів мотузка хаотично засмикалася. Ченці почали піднімати парубка. Піднявши, побачили, що юнак перетворився на посивілого дідуся. Що він там побачив, навіть під страхом смерті, так і не розповів.

Легенда говорить, що тоді ченці вирішили замурувати хід, однак якась містична сила не давала цього зробити – то цемент розлазився, то цегла зникала, то робітник помре.

Звичайно, це лише переказ і стверджувати, що саме так все і було ми аж ніяк не можемо. Втім, ця багатовікова легенда лише додає містичності захованому місту під Острогом.

Підземний хід від замку Острозьких до Свято-Троїцького монастиря в Межирічі

Тож, як уже з’ясували підземний Острог – це мережа сполучених між собою підвалів. Один із входів в підземелля розташований у самому центрі помістя князів Острозьких – Острозькому замку. Історики стверджують, що від замку хід веде до Свято-Троїцького Межиріцького монастиря-фортеці, який знаходиться за 4 кілометри від міста у селі Межиріч. Це родинний монастир Острозький, збудований у далекому XVI столітті.

Допитливим туристам під час екскурсій Острозьким замком показували місце, звідки імовірно подавали сигнал смолоскипом вартовим у монастирі. Після сигналу із монастиря до замку підземним тунелем надсилали кінну карету господарям острозької фортеці.

За історичними довідками, користувалися цим тунелем до середини XVII століття, а потім про підземелля ніде не згадувалося.

Підземелля монастиря капуцинів

Вхід до таємничих підземель Острога також знаходився під знаменитою Острозькою академією. Колись на місці сучасного корпусу Острозької академії (будівля академії, закладеної князем Костянтином-Василем Острозьким, не збереглася) був Капуцинський монастир. Історія цієї святині розпочалася у 1750 році, коли Януш Олександр Сангушко подарував монахам-капуцинам під будівництво монастиря ділянку землі за міськими валами по дорозі на Дубно. Спорудження монастиря і дерев’яної каплиці профінансував староста таборівський Самуель Лубківський. Освячення костелу капуцинів відбулося у 1778 році.

У період функціонування костелу підвали, які знаходяться під ним, мали культове значення і використовувалися для поховання шанованих ченців та фундаторів монастиря. Їх ховали в спеціальних малесеньких кімнатах – криптах. За період існування монастиря тут поховали 19 осіб. Серед відомих осіб – Ян Самуель Лубківський та його родина.

Після поразки Листопадового постання у 1882 році монастир було закрито владою імператорської Росії. А поховання були знищені російськими вояками. Підземелля не використовувалися впродовж 160 років. За часів радянської влади сюди скидали шлак із котельні та будівельне сміття.

Впорядкування підземель розпочалося за часів відродження Острозької академії. Археологи разом зі студентами розчистили усі підвальні приміщення. Під час розчистки було знайдено людські кістки – їх перепоховали в чотирьох бічних криптах.

Підземелля монастиря капуцинів стало частиною музейного комплексу Острозької академії. Тут була облаштована підземна мистецька галереях. Усі, хто побував у підземеллі, розповідали про особливу енергетику цього місця.

Чи є скарби в таємничих підземеллях?

Це питання хвилює «чорних археологів», дослідників, а також мешканців і гостей міста, які цікавляться старовиною.

Згідно ще однієї легенди, яка ходить містом, у підземному ході, який веде від Острозького замку до Межиріцького монастиря, заховані 13 возів із золотом та сріблом. Заховати скарби в тунелі буцімто наказала Анна-Алоїза Острозька (Ходкевич) – представниця роду Острозьких, ревна католичка та фундаторка костелу і колегіуму єзуїтів. Легенда говорить, що під час національно-визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького, Анна-Алоїза поспіхом втікала до Польщі, а скарби, якими володіла, лишила в підземеллі.

Так це чи ні – невідомо, адже станом на початок XXI століття ніхто не спускався в підземелля, де імовірно заховані дорогоцінні метали.

Втім, скарби в Острозі таки знаходили. Наприклад, на початку 1980-х років під час будівництва готелю «Вілія», було знайдено великий скарб. Охочих наповнити свої кишені цінними монетами виявилося чимало, однак більшу частину грошей примусово вилучила тодішня радянська влада, посилаючись на те, що всі скарби, які знаходяться в землі, є власністю держави.

Хоч і вкрай рідко, але навіть на початку XXI століття в Острозі знаходили різноманітні цінності, переважно, це були золоті або срібні монети.

А ось, чи були скарби в підземеллях міста – лишалося таємницею. Як і самі підземелля – суцільна, овіяна легендами, таємниця Острога.

Цікаві коктейлі з віскі

By
admin
-
0

Віскі – популярний міцний алкоголь, який можна вживати в чистому вигляді або готувати на його основі різні коктейлі. Про цікаві варіанти, окрім традиційного поєднання з колою, ми розповімо в нашій статті.

Manhattan

Є кілька версій створення цього напою. Хтось запевняє, що в процесі брала участь мати Вінстона Черчилля, а хтось каже, що коктейль був створений у 1874-му році в однойменному барі. Так чи інакше, для приготування потрібно взяти:

  • віскі – 50 мл;
  • вермут солодкий червоний – 20 мл;
  • біттер Ангостура – один деш.

Використовувати можна будь-який різновид скотчу. Наприклад, купити популярний Джек Деніелс у маркеті алкогольних штук Маудау. Традиційно всі компоненти змішують у шейкері з кубиками льоду. Потім коктейль проціджують і виливають у високий келих. Як прикрасу використовують вишню.

Boulevardier

Цей коктейль – цікава варіація Мангеттена, з гірко-солодкими нотками в смаку. Вважається, що рецепт винайшов Ерскін Гвінн – американський письменник, який заснував у Парижі журнал під однойменною назвою. Для приготування необхідно взяти:

  • віскі – 45 мл;
  • червоний солодкий вермут – 30 мл;
  • кампарі – 30 мл.

Усі інгредієнти завантажують у шейкер, попередньо наповнений кубиками льоду. Добре струшують. Потім проціджують через сито й наливають напій в охолоджений келих. Прикрасити його можна апельсиновою цедрою

Tipperary

Коктейль отримав свою назву завдяки графству в Ірландії. І передбачає використання в рецепті виключно ірландського скотчу. Для приготування потрібно взяти:

  • віскі – 50 мл;
  • червоний солодкий вермут – 25 мл;
  • лікер зеленого кольору Chartreuse – 15 мл;
  • біттер Ангостура – два деші.

Інгредієнти поміщають у шейкер із кубиками льоду. Добре струшують. Потім рідину необхідно процідити й вилити в келих для мартіні. Як прикрасу використовують часточку апельсина.

Old Fashioned

Напій став популярним завдяки серіалу «Божевільні», головний герой якого постійно п’є його. Для приготування необхідні:

  • віскі – 45 мл;
  • біттер Ангостура – кілька крапель;
  • вода – кілька крапель;
  • кубик цукру.

На дно келиха укладають цукор і зверху на нього капають біттер. Потім додають воду. Цукор необхідно добре розім’яти. У склянку занурюють кубики льоду й заливають віскі. Готовий варіант обережно перемішують барною ложкою. Прикрасити напій можна апельсиновою цедрою або вишнею.

Whiskey Sour

Уперше цей рецепт з’явився в книзі «Як змішувати напої» у 1862-му році. Вважається, що англійські моряки пили такий коктейль ще за 100 років до цього. Для приготування потрібно взяти:

  • віскі – 45 мл;
  • цукровий сироп – 20 мл;
  • лимонний фреш – 25 мл;
  • яєчний білок – 20 мл.

Усі інгредієнти вливають у шейкер. Добре струшують, потім пропускають через сито та виливають у келих. Як прикрасу використовують апельсинову цедру або часточку цитруса.Зверніть увагу, що алкоголь для приготування коктейлів бажано купувати в перевірених магазинах. Ідеально підійде для цього MAUDAU. Намагайтеся не змішувати в межах одного вечора кілька різних напоїв, щоби на ранок почуватися добре.

1...456...35Page 5 of 35
.,.,.,.,.,.,.,. Copyright © Partial use of materials is allowed in the presence of a hyperlink to us.